Януш Шубер – поет, уродженець Сянока, Владислав Шульц – художник і фотограф, сянічанин з вибору. I "Моє" їх обох - "сяніцьке Моє" – це дві індивідуальності і творчі особистості. Чи могли б знайти якусь іншу тему, котра б поєднала їх ще міцніше, аніж це місто – постійно присутнє в поезії Януша Шубера і в творчості Владислава Шульца?

Перша робоча зустріч, задуми, проекти і... надзвичайне однодумство, у відчутті того, що "їхнє". А в ефекті – творчий діалог, для котрого важко знайти краще окреслення, аніж "Моє". Але як можна буде вибрати з тисячі думак, ідей, що   виникли   протягом   останніх   пів  століття

історії міста, самі ці?
До яких категорій віднести і оцінити вагомість тих спогадів, котрі щораз частіше прикликають наступні і наступні? Велике враження справляє та чутливість, з якою обидва мистці сприймають це місто, і також те, яким способом привласнюють собі його, як щиро воно перебуває у їх єстві.

Цей чудовий, провінціальний Сянік, який своєю неповнорністю малого містечка захоплює приїжджих, в королівській різнорідності панорам, але й в неприємності забутих деталей, - інколи зі штучної краси чи натуральної декорації   схилів,   мальовничих  хаток,  розливу

Сяну, що аспірує до сучасності, а одночасно – зітканий зі спогадів. Сянік у відбитках старих вікон, і в тих вікнах – віття дерев... на старих фотографіях, які не зважаючи на невгамовність часу, назавжди вписалися в цей краєвид, як і в душу справжнього мистця.
Як же міцно передається ця атмосфера! Непоспішаючи, ліниво оплітає уважного спостерігача, котрий мусить сісти на веранді, освітлений пополудневим сонцем, - в якій на вікні видніється табличка з написом від руки "Бюро написання заяв", а на підвіконнику – дозріваючі зелені помідори...

 

"[...] доказати
що однак можна щось видерти, хоч
би на хвилю, із ненаситного
горла Великого Нічого."

 

Анна Стшелєцка